КУЛАК Олександр Вікторович

Фото без опису

КУЛАК ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ народився 16 грудня 1978 року у селищі Ланчин.

Закінчив Лан-чинську загальноосвітню середню школу. У 1996 році служив в українській армії механіком-водієм БМП-2.

У січні 2015 року був мобілізований на службу у 974 аеромобільну дивізію у м. Миколаєві. Воював в Донецьку, Широкиному, Щасті навідником зенітних установок. Демобілізований у 2016 році.

Під час повномасштабної війни 17 лютого 2023 року став до лав ЗСУ. Служив стрільцем-помічником гранатометника мотопіхотного відділення мотопіхотного взводу мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону військової частини А4267, 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".

Олександр Кулак загинув 15 березня 2023 року під Бахмутом, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність. В останню путь найдорожчого онука проводжала 91-норічна бабуся Юстина Дмитрівна.

Подвиг Олександра назавжди залишиться у наших серцях.

Похований воїн у селищі Ланчин.

Пам’ятну дошку встановлено в Ланчинському ліцеї.

В Олександра залишилися син Олександр, 6 серпня 2018 року народження (проживає в селі Солотвино, Богородчанського району), мама Софія, брат Віталій та сестра Мар'яна.

Спогади сестри Мар'яни:

«Край дороги, в килимі зеленої трави видніється хата. Цвіте бузок, під яким є лавиця. Моє дитинство. На лаві часто любив сидіти брат, батько, друг і вчитель по життю Олександр. Його посмішка ясніла на обличчі кожного дня. Пам'ятаю зранку, прокинувшись з росою, вижидав мене біля дверей, щоб за руку провести до школи. Веселі ігри з ним віднімали смуток. Гумор йому вдавався найкраще. Він дарував настрій усім присутнім. Зараз я доросла і в мене сім'я, але відлуння його повчальних слів і досі в моєму серці. Він далеко. А я намагаюсь стати хорошою помічницею, порадницею та підтримкою для його малого сина. Тільки так я можу віддячити брату за його любов до мене та до всієї України, за яку він віддав своє життя. Задивляюсь в небо, визираю. Можливо, він журавлем прилетить, або голубом присяде край вікна. Сотні молитов з моїх уст линуть до небес.»

Спогади брата Віталія:

«Іноді сиджу і пригадую яскраві моменти з життя. Але зараз єдині спогади наче крадій залазять в мою душу і не виходять звідти. Це спогади про мого брата Олександра. Сміх, ігри, школа, армія та вірне товариство братове думками кожного дня переслідують мене. На відпочинку в гармонії з природою ми розповідали одне одному свої плани на майбутнє. І мені його підтримка завжди була в нагоді. За важкою працею в допомозі батькам робота в його руках кипіла наче рідина від великого вогню. Дзвінки, розмови, сміх, жарти. Все затихло. Залишились радощі. Зараз моя гармонія - дощі, коли зі мною плаче вся природа.

Мою душу розбурхують сильні вітри, котрі надворі чіпляються до кожної гілки дерева. Війна... Вона прийшла роздавати матерям, братам, сестрам та жінкам чорний колір одягу, натомість забираючи собі найдорожче з родини - життя близької людини. Неначе оскаженіла, не чуючи жодних благань забрала і мого брата Олександра. Він любив рідну землю і рідний край. На могилі із журбою матері горять свічки. А я завжди повторюю: «Пам’ятаю тебе, мій брате!».

Йому назавжди 44…

Інформаційні матеріали взято з книги Марії ПОПОВИЧ " З ВІРОЮ В СЕРЦІ…"

Присвячується пам’яті воїна Олександра Кулака

Додому повернувсь із журавлями.
Весняний день квітками заряснів.
Пробач мені за чорний смуток, мамо,
Що неживий — загинув на війні.

За кожен метр землі — бої запеклі.
Там кожен воїн — вірний побратим.
Арта вкриває шанці, справжнє пекло,
Навколо стогін, вибухи і дим.

Не знали вороги, що ми без бою
В неволю свій народ не віддамо.
Укрий мене молитвою святою,
Посій одвічне пам’яті зерно.

Накрий мене, матусенько, барвінком,
Гілками зі смерічки і сосни.
Весною пташка заспіває дзвінко,
Змахне крилом журавлик восени.

Я буду спати у своїй землиці,
Де народився і стежки топтав,
І набирав з криниченьки водиці.
За Україну я життя віддав.