Фото без опису

Богатов Руслан Равільйович народився 10 вересня 1978 року в Росії, де й провів усе своє дитинство. Невдовзі родина переїхала до України, а саме — на Черкащину. Його юні роки та армійська служба минули саме там. Він дуже любив Україну й наполегливо намагався отримати українське громадянство. Через деякий час і після багатьох спроб він отримав його, маючи вже власну сім’ю.

Через кілька років Руслан отримав квартиру на Донеччині та проживав там до 2012 року. Життя було нелегким: через постійну нестачу грошей вони з дружиною вирушили на заробітки за кордон, а згодом переїхали на Франківщину.

Під час повномасштабного вторгнення Руслан перебував за кордоном. Перші місяці він не міг повірити, що його рідна Батьківщина здатна зруйнувати його дім — місце, де народилися його діти, де проживало багато його рідних та друзів. Декілька місяців він жив із важкими думками. Ймовірно, не міг вгамувати сум, відчай і відчуття великої несправедливості…

І в той час, коли багато хто тікав від ракет, купував інвалідність і шукав способів уникнути служби, наш Герой зважився на цей крок та виїхав із Бельгії назад в Україну.

Після приїзду він насамперед записався в чергу до територіальної оборони. Його довго не брали, адже добровольців на той час не бракувало. Йому казали: «Чекайте». Декілька місяців він проживав на батьківщині своєї дружини — в селищі Ланчин Івано-Франківської області. Допомагав волонтерам, брав участь у придбанні та перегоні автомобілів на Схід. Ще не будучи військовим, він уже бачив той жах і ризикував життям заради України.

Невдовзі його мобілізували. Руслан проходив військові навчання у Львові, а згодом — у Німеччині. На початку служби воїн потрапив до Києва. Час від часу його направляли у гарячі точки на кілька тижнів. Перші місяці служби він провів у Слов’янськ Донецької області.

Через три роки служби Руслан зрозумів, що вже не має сил постійно жити на межі життя і смерті. Він доклав чимало зусиль, шукаючи можливість служити ближче до дому та рідних.

І йому це вдалося — Руслана перевели до Івано-Франківська. Здавалося б, попереду нарешті мало настати спокійніше життя… Але через два тижні служби у військовій частині Герой помер. Його серце зупинилося назавжди.

Минув лише тиждень відтоді, як він поховав свого побратима з Ланчина. Скільки ж болю, страху та несправедливості довелося пережити Руслану, щоб піти саме так?

«Ми втратили неймовірно щиру, сміливу, небайдужу та життєрадісну людину. Людину з великим серцем, який завжди приходив на допомогу, підтримував інших і не залишався байдужим до чужого горя.

Світла пам’ять Руслану назавжди житиме у серцях рідних, друзів, побратимів та всіх, хто його знав.

 

Світлій пам'яті Героя Богатова Руслана💔

ТвоЯ весна затихла назавжди:
Як пам'ять невмируща-білий цвіт
Лягає тихо на твої сліди...
Душа летіла птахом в інший світ.

Де небо ближче, ніж земний світанок...
І не підвладний час-пішов туди.
У тишу світлу огорнувся ранок-
Зустріли воїна Райські Сади.

Мужньо ішов дорогами війни:
Попіл стелив стежини під ногами.
Та рятували рідних молитвИ.
В миті важкі гріла усмІшка мами.

Темніло небо голубе від втрат-
Чув тишу у зруйнованому домі.
Ти бачив справжнє пекло,без прикрас...
...І побратима,що затихнув на півслові.

Та зупинилось серце… Тихий біль…
Без пострілу, без грому, без прощання…
І небо прихилилося в ту мить,
Прийнявши душу світлу без вагання.

Сумне село...В скорботному чеканні.
...Зустріли люди зі сльозами на очах,
Плаче весна у тихому прощанні...
...Руслан.Татарин...В світлих небесах.

Героя слід у тиші між зірок…
Де небо пам’ять ніжно зберігає
І кожен світлий його крок
У вічності, як світло, не зникає.

Тобі б ще жити...Мрій було багато.
Неначе скло,розбилися умить...
...А білий цвіт, як ангели крилаті,
Встеляв йому дорогу у блакить…

@ Любов Голіней-Іванюк.