Голодомор 1932–1933 років в Україні – не лише найбільша гуманітарна катастрофа в історії людства, а й незагоєна рана вітчизняної історії, ще одна «вічна» проблема української політичної й публіцистичної  думки.

   26 листопада вчителі ліцею ім. Ю.Шкрумеляка разом з бібліотекарями міської бібліотеки для дорослих організували та провели захід на якому хотілося наголосити, що питання Голодомору на державному рівні вперше підняла саме «помаранчева» влада і цим спричинила «ланцюгову» реакцію з російської сторони.

   Ведучі наголосили, що у 1932 рік – не кров’ю залита, а трупами покрита була Україна. Життя перетворилось в повільну, непереборну, жахливу смерть під назвою Голодомор. Політика російської колективізації закувала українців у кайдани не на чужій стороні, а в своїй рідній хаті. Дійсно, рік видався не врожайним, не було селянам чим навіть худобу годувати.          Люди  масово винищували її, щоб не втрачала у вазі, з’їдали                             швидше ніж  в тому була потреба. Восени, на різні податки,                           вигрібали з села все до зернини, не залишаючи навіть на насіння.                 Люди нічого не отримували за трудодні, пропрацювавши рік задарма. Мізерні запаси з домашнього господарства танули з кожними днем. Замість борщу, вареників люди почали їсти листя на фруктових деревах, діти тоненькими пальчиками вискубували молоденьку травичку і відразу пхали до рота… Так почались жахливі роки українського геноциду.

 

…Смерть стукала в кожну хату, скреготала ненаситними зубами, вона просочувалась крізь стіни, вилізала з-під підлоги. Від неї було не можливо сховатись. Людей прирекли на смерть, заперши у клітці під відкритим небом, яке й саме відверталось, не зносячи благальних поглядів. Нація пухла, гнила, трупішала на власній землі, яка так щедро дарувала її врожаєм, на якій люд колись так весело працював, співав пісень, трудився, народжував дітей.

 

 

     Пам’ятати і знати про жахливу трагедію Голодомору – мало. Її потрібно носити у душі, у серці. Бо ті нещасні люди не вмерли за щось, вони не боролися, не воювали і не відстоювали своє право на життя. Їм не дали такої змоги. Більшість просто згасла на очах. І не тому ми маємо пам’ятати про це, бо так треба, бо воно колись було, а тому – що це наша історія, наша правда, наш шлях, який нам довелось пройти.

 


Фото без опису